Зателефонував товариш юних літ: "Хворієш, а пишеш?". Не можу інакше, відповів я. "А ось Ліна Костенко мовчить", - наступає товариш. Я відповів йому: "Ліна геній, а я простий трудівник пера, тут порівняння зовсім некоректне. Але навіть не про некоректність мова. Ліна Костенко має право на мовчанку. Її мовчання важить більше, ніж усі президентські спічі і парламентські баталії. Її моральний авторитет і провидіння такі, що їх влада над розумною частиною суспільства має силу понад усілякі партії, рухи і посади - і то не тільки сьогодні, а для віків. Вона уже сказала все, що мала сказати. Хоча я бачив у її домі те, що ще читати вікам. І те, що вона мовчить, може, і є найвищий суд розуму тому, що зробили з Україною і що вона провістила два десятиліття тому: " Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую". Втім, Ліна Василівна не така вже й мовчунка. Її останні поетичні збірки і публікації містять відповіді на всі головні питання часу. А вимагати від генія участі в суєті суєт - даруйте, такі люди приходять у світ не для того, щоб загубитися в охлоколотнечі". Товариш тільки зітхнув: "І навіщо їй і Україні така кара, як зараз?" Я відповів йому словами самої Ліни: "Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох". Ось такий був наш діалог. Я часто себе запитую: а чи тямлять наші державники, що вони живуть в епоху Ліни Костенко? Втім, британські королі теж не розуміли, що вони лиш сучасники Шекспіра

Подписывайся на рассылку новостей Страны на канале Telegram. Узнавай первым самые важные и интересные новости!