З подачі представників вищої влади суспільство в чергове втягнуте у дискусію стосовно питання про запровадження в Україні воєнного стану. Питання не таке однозначне і просте, як може видатись з першого погляду. Якщо раніше його «вкидання» в інформаційний простір нагадувало політичний PR-хід, то у контексті нинішньої суспільно-політичної ситуації це вже виглядає як певного роду залякування. Лише не зрозуміло кого: російського агресора чи українське суспільство?

На моє переконання, з вирішенням цього питання явно спізнилися. Воєнний стан мав бути введений ще влітку 2014 року, коли ситуація на Донбасі була надкритичною. Тоді були усі передумови для цього – військові, суспільні, політичні, юридичні. Максимальна воєнна мобілізація усіх суспільних ресурсів і вжиття неординарних заходів (а саме це передбачає правовий режим воєнного стану) тоді були об’єктивною потребою. Натомість перевага була віддана політичним інтересам і пропагандистським заходам (на кшталт, гаслам про швидке звільнення Севастополя і проведення в Києві військового параду у переддень Іловайської трагедії).

Водночас це не означає, що воєнний стан вже не може бути введений в Україні або в окремих її місцевостях. Однак при вирішені цього питання сьогодні слід враховувати ряд важливих моментів.

1. Багато заходів підготовчого характеру до посиленої оборони і відсічі агресору можна проводити без введення воєнного стану де-юре – від запровадження бойової підготовки студентів та молоді до використання потужностей підприємств, установ і організацій для потреб оборони. Цього чомусь не робиться. На повну потужність навіть не використовуються можливості оборонно-промислового комплексу (що потребує окремої розмови).

2. Судячи з усього, війна на Донбасі триватиме довго. Передусім тому, що вона може бути вигідною тим політикам, які розглядають її як спосіб відволікання суспільства від наростаючих життєвих проблем та як засіб збагачення. Чого варті лише оборудки з вугіллям, що поставляється з окупованих територій. Ці оборудки викликають багато запитань не лише з точки зору наявності корупційних складових, але й з позиції комерційної співпраці з ворогом. Суспільство вимагає пояснень, зокрема, щодо зустрічі міністра енергетики та вугільної промисловості України Ігор Насалик з так званим «міністром доходів і зборів «ДНР» Олександром Тимофєєвим, на якій вони у невимушеній формі обговорюють питання щодо постачання вугілля з Донецька (тобто з окупованої території) на територію іншої частини України.

3. Давно вже стало зрозуміло, що Мінськими угодами війни не припинити і вони не є панацеєю від її продовження. По-перше, юридично вони нікого ні до чого не зобов’язують. По-друге, Росія як держава-агресор фактично перебуває поза дією цих угод. При їх укладенні вона спромоглася не лише залишитись осторонь воєнного конфлікту, але й отримати від них максимальну вигоду і стратегічну перевагу. Натомість Україна умудрилась фактично в односторонньому порядку взяти на себе не підйомні зобов’язання, від виконання яких виграє та ж Росія та керовані нею бойовики з так званих ЛНР і ДНР. По-третє, з великою ймовірністю можна припустити про постійне ведення переговорів між США та ЄС з одного боку та Росією з другого стосовно України. Але чи є учасником цих переговорів Україна і чи беруться до уваги на них її стратегічні інтереси? Найгіршим сценарієм для України, на мою думку, може стати поділ її території на сьогодні умовно, а в подальшому реально з можливою втратою суверенітету.

4. Треба бути свідомими того, що військові дії можуть вийти за існуючі межі. Переслідуючи мету дестабілізації ситуації не лише на Донбасі агресор у будь-який момент може активізувати бойові дії і повести наступ вглиб території Україні. Позиція міжнародної спільноти, яка є найголовнішим стримуючим фактором для агресора, об’єктивно може його не стримати – провідні держави будуть зайняті своїми проблемами, яких стає все більше і більше. Хоча наразі реалізація такого сценарію є малоймовірною, не слід повністю виключати таку можливість. Більш реальним, на мій погляд, найближчим часом може бути продовження підтримання Росією та керованими нею регулярними збройними силами постійно тліючого збройного конфлікту на Донбасі. Така тактика призводить до щоденних втрат серед українських військовослужбовців, які героїчно захищають незалежність України.

5. Кардинальна зміна ситуації на Донбасі неможлива без відновлення повного контролю за усією ділянкою українсько-російського кордону (за інформацією ДПСУ, на сьогодні Україна не контролює 409,3 км такого кордону). Доки Росія матиме безперешкодний і безконтрольний доступ військової техніки, озброєння і військовослужбовців зі своєї території на територію України, миру на нашій землі не буде. Запровадження воєнного стану навіть лише на території Донбасу (а такий варіант також обговорюється) за умови не контрольованості кордону матиме нікчемний ефект. За таких умов також будь-які розмови про вибори за українським законодавством у так званих ЛНР і ДНР є пустопорожнім витрачанням часу із заздалегідь визначеним для України однозначно негативним результатом.

6. Останнім часом різко змінився морально-психологічний стан українського війська. Ні, воно не стало менш хоробрим, сміливим і патріотичним. Але не на краще змінився бойовий дух армії – патріотичне піднесення і готовність до самопожертви заради України все частіше переходить в апатію і нерозуміння того, що відбувається. Нерозуміння характеру війни, заборони на адекватну відповідь ворогу (яка перетворює воїнів на «гарматне м’ясо»), стратегії командування і цілей, яке воно переслідує. Усе частіше у солдат і офіцерів виникає питання заради чого вони ризикують життя і здоров’ям: за перебування когось на троні, за чийсь бізнес, за чергові звання та нагороди вищого військового керівництва? І це далеко не риторичні питання, про які вже пише навіть зарубіжна преса.

7. Наразі спостерігається істотне «розхолодження» суспільства щодо війни на Донбасі. Якщо раніше воно значною мірою було зорієнтоване саме на цю проблему, усіляко переймалося нею, було готове взяти особисту участь у розв’язанні цієї проблеми, то сьогодні його вже не так «температурить» війна. Остання начебто є (бо щоденно ідуть повідомлення про втрати серед українських військовослужбовців) і якої начебто немає (якщо судити по тому, як живе і діє вища влада). Така зміна суспільних настроїв є результатом не лише специфічної державної інформаційної політики, але й загальної ситуації в країни. Люди не вірять у щирість влади, у її зацікавленість припинити війну, у те, що політичне керівництво переслідує державні, а не свої політичні та особисті інтереси.

8. Не можна виключати те, що введення правового режиму воєнного стану може бути використано в антисуспільних цілях. А саме для створення штучних правових підстав для обмеження політичних прав і свобод людини і громадянина з тим, щоб нейтралізувати народне невдоволення наростанням життєвих проблем, які для широких верств населення вже стають непосильними. Таким чином, влада, в черговий раз прикрившись війною, може заборонити проведення мирних зібрань, обмежити свободу слова і вільного пересування, запровадити жорсткий контроль за політичною діяльністю опозиційних партій. Держава може піти курсом авторитаризму. Якщо у 2014 році введення воєнного стану не містило такої загрози, то сьогодні імовірність такої загрози відкидати не можна.

Насправді підвищення обороноздатності України залежить не від того, буде чи не буде введено воєнний стан. Глобально воно залежить від якості управління державою. Очевидним є те, що наразі воно є незадовільним (дві третини населення вважають, що країна розвивається у неправильному напрямку). Загалом, на чому я наголошував неодноразово, головна проблема і головний ворог України – її корумпована влада. З такою владою перемогти потужного зовнішнього ворога неможливо. Тим більше, якщо замість державницької позиції щодо боротьби з ним вдаватися до особисто вигідних сепаратних (колабораційних) домовленостей і компромісів.