Похоронили Павла Шеремета в Мінську на Північному кладовищі. Так вирішила його мама. Поруч з могилою батька Паші.

Наш Пал Героїч характером вдався в маму. Я лише з нею познайомилася зараз і очікувала побачити вбиту горем матір, що втратила єдину дитину. Насправді Людмила Станіславівна виявилася така, як Мама свого Сина. Сильна. Іноді здавалося, що вона більше підтримувала нас, ніж ми її.

Спочатку відбулася панихида в Храмі Всіх Святих. Прощання проходило кілька годин, і, здавалося, що черга людей вимірюється кілометрами й ніколи не закінчиться. Особливо вражаюче це виглядало на фоні десятків спецслужбівців, які оточили храм з усіх боків.

Читачі, слухачі й глядачі Пал Героїча. Я спостерігала за ними. Люди підходили, торкалися труни або плеча Павла, або ж хрестилися, розверталися й тисли руку чи обіймали рідних, або просто мовчки кивали в їхній бік. Це дивно, але між усіма ними було щось спільне. Серйозно, навіть із цих кількох рухів чи слів можна було скласти портрет аудиторії журналіста Шеремета. Це спільне – шляхетність.

Новина про вбиство Павла застало мене в Вашингтоні, я туди приїхала на форум за участі президента Обами. Довелося швидко шукати нові квитки, щоб встигнути на похорони. Друзі з УП одразу попросили мене написати кілька слів про Пашу, але я чесно не могла. Мій мозок не міг прийняти цього абсурду й пальці тупо зависали над клавіатурою. Все здавалося не те. Написане видавалося штучним і несправжнім, як сам факт цієї смерті.

Але сьогодні хочу сказати кілька слів про свого друга Павла.

Пал Героїч міг веселити так, як ніхто. Він не жартував, він просто заражав своїм добрим поглядом на життя.

Пал Героїч міг ставити питання так, що коли іншим здавалося, що вже дно, що суть проблеми розкрита, він знаходив слова, які відкривали потаємний простір, який вивільняв глибші смисли. І це змушувало особисто мене відчувати себе по-учнівськи. Перед таким живим розумом, який попри славу й досвід і любов людей ніколи не був зухвалим.

Пал Героїч міг сказати найжорсткішу критику, яка не ображала. Міг запитати дуже особисті речі, які ти не збирався розказувати нікому, а тим більше людині, до якої ти на “ви”. Але я розказувала.

Пал Героїч працював так, як ніби це була весела стрімка прогулянка. Здавалося, що робота – це антитеза до слова важко. І відпочивав так, щоб ні на хвилину не залишати реальність довкола без нагляду. Він першим помічав і ловив зміни, які були важливими для країну і світу.

Ну й нарешті Пал Героїч мав особливе ДНК. У Шеремета був ген Свободи. Це свого роду мутація для людини з радянського суспільства. Через цей ген Пал Героїч сидів у в’язниці в Білорусі. Шукав можливість працювати в Росії, коли відбувалася відлига в російських медіа. Зрештою переїхав в Україну й працював в УП. Паша закохався в Україну саме через те, що його свободолюбство резонувало з процесами, які ми переживаємо як країна.

Після поминального обіду, коли ми вже поспішали на літак, і я прощалася з Людмилою Станіславівною, вона обняла й сказала: “Паша не даремно ж загинув. Продовжуйте боротися. Покажіть, що можна жити інакше”.